Мої думки і творчість

Найкрасивіший схід сонця

Коли метелики у тебе в животі
Коли хвилюєшся ти неймовірно сильно
Це значить щось не так з тобою у житті
Це значить в когось закохався ти

Коли не можеш ти сказати щось
Коли не можеш дихати спокійно
Діагноз можеш лиш поставити собі:
Кохання - плюс, все інше точно мінус

Коли лодоні в тебе мокрі
Коли язик не знає що сказать
Це можуть бути різних два симптоми
А може бути і коханням це

Коли біжиш на зустріч ти щосили
Коли не можеш викинуть її із голови
То сумнівів залишилося мало
Й діагноз твій підтверджується знову

Коли вже заразились голова і руки
Коли відмовили тобі вже власні ноги
Ти можеш вже назавжди викинути той діагноз
І з впевненістю всім казати: "я смертельно хворий"

Йду по вулиці. І відчуваю чийсь погляд... Повертаюсь, а за спиною тільки моя тінь. Йду далі, і знову це відчуття, але вже не обертаюсь, бо розум підказує, що там нікого немає. Це відчуття не зникає... і я знаю чому... Хочу повернутись і побачити тебе... Йду вже по людній вулиці, і в перехожих бачу тебе. Он назустріч мені йде дівчина з такими очима як і в тебе, а не далеко від мене йде ще одна дівчина, з неймовірно гарним волоссям.... Та такої як ти немає, і дарма розглядаю кожного перехожого. Це вже якась манія... Але мені подобається, не можу пояснити чому... можливо, тому що це почуття нове для мене, хоча... можливо є й інша причина... не знаю. Цікаво куди я йду? Йду... а хоча не важливо куди... Головне, що починає накрапати дощ. Піднімаю голову до неба... дощ закінчується так і не почавшись, і сонце знову виглянуло. Це відчуття не зникає... Але хіба це погано? Я б сказав, що це навіть добре... Так, приємно відчувати, що ти йдеш поруч, нехай це і обман, але ж моє серце вірить... Ти ніби йдеш поруч, за крок від мене. Хочеться назавжди забутися слово "ніби", і сказати, що ти йдеш поруч. Йду далі, і знову бачу когось дуже схожого на тебе... та постать йде занадто далеко... важко розгледіти... Тому пришвидшую свій хід... починається сильний дощ... вже біжу... постать все ближче і ближче... ось я вже за крок від неї. Знову йду, вже поруч з не відомою постаттю, та не можу розгледіть хто то... через дощ, який став стіною. І нарешті я наважуюсь, підходжу ближче і хапаю незнайому постать за руку... вона обертається... я вже чітко бачу риси обличчя... і розумію, що це... це ще один обман. Я не розчаровуюсь... хоча, напевно мав би... я швидко забігаю в якийсь магазинчик, щоб сховатись від дощу. Тепер знаходжусь в доволі невеликому приміщенні розділеному на три частини. В одній з них продаються квіти. Йду туди; роздивляюсь; яких квіток там тільки немає; та я купую звичайну, таку, яких у цю пору безліч. Дощу вже немає, і я знову йду по вулиці, але вже з квіткою в руках. Для чого я її купив? сам не знаю... Іду вже без надії побачити тебе... хоча те відчуття не зникає, а навіть посилюється... Здається, що тепер ти наздоганяєш мене, насправді це зробити не важко, бо йду повільно... не повертаюсь, щоб знову не розчаруватись. Відчуття посилюється далі... ти ніби за крок від мене... вже відчуваю твій запах... зупиняюсь, закриваю очі... хтось хапає мене за руку... повертаюсь не відчиняючи очі... відчиняю очі... і розумію для чого я купив квітку.

(Для того, щоб відчути щастя треба відчути щось, абсолютно протилежне йому)

Сьогодні уночі я янгола побачив уві сні
Побачив білі крила і очі золоті
Я закохався в привид твій
Такий реальний лиш вві сні

Боюся я прокинутись із міражу
Який мені у душу вп'явся назавжди
В коханні я признаюся тобі
Але так важко це зробити уві сні

Я хочу щоб це був не сон
І щоб міраж цей вічно жив
Але залишилось лиш 45 хвилин
І янгола забуду назавжди

Прокинувся та хочеться заснуть
Щоб бачити ті очі знов і знов
Дзвінок у двері підбігаю я
Стоїть за ними янгол як міраж